Трагічним часом для Поділля була остання четверть XVII століття – період господарювання турок. У цей час майже всі монастирі нашого краю припинили своє існування. Не встояв під час чергового набігу варварів і Свято-Покровський Долинянський монастир. Частина монахів була вбита, інша розбіглась, таким чином обитель прийшла в запустіння. 

Однак народна пам'ять зберігла згадку про древній монастир, який в старі часи знаходився в селі Кривохижинці Мурованокуриловецькому районі. На початку ХХ століття були спроби відродити монастир, будувався навіть новий корпус, але всі будівельні роботи припинились у 1914 році с початком Першої світової війни. У 1918 році недобудований житловий корпус був націоналізований та переоблаштований під колгоспні потреби. В тому ж році афонський монах Антоній (Горбатюк) з дозволу місцевої сільської громади в приміщенні магазину де зберігався хліб, заснував монастир-богадільню. 

В центрі архімандрит Антоній (Горбатюк)

Отець Антоній (Горбатюк) згодом схіархимандрит Ксенофонт, народився у 1871 році в селі Шляхова, Гайсинського уїзду. 13 вересня 1937 року був заарештований в місті Житомир та звинувачений за ст. 54-10 КК УРСР. Розстріляний 29 грудня того ж року. Реабілітований у 1989 році.

Спочатку при так званому монастирі жило три дівчини- каліки, які їздили на возі по сусідніх селах збирали милостиню. Вони зупинялися в будинках набожних селян, таємно молилися, вчили вірі. Не дивлячись на те, що в регіоні розгорталася антирелігійна пропаганда, місцеві жителі залюбки допомагали монастирю, навіть з`явилися попічителі, жінки з цукрового заводу, які пожертвували монастирю меблі, килими та цукор. Незабаром монастирське приміщення було відремонтовано, встановлені нові вікна, двері, перекритий дах, на другому поверсі облаштовано сім келій, а на першуму-храм на честь Покрова Пресвтої Богородиці. 

Тим часом антирелігійна політика нової влади, як чума розповзалася по країні. Почалися масові арешти віруючих, храми та монастирі закривалися, а церковні цінності конфіскувалися. Після закриття у 1920 році Барського монастиря 14 послушниць на чолі з ігуменею Софією (Рачинською) перейшли в село Кривохиженці. Особистість матушки Софії, є доволі унікальною, вона мала рідкий талант гімногрофа, тобто писали богослужбові тексти. Її авторству належить сімнадцять акафістів в тому числі і Браїловській іконі Божої Матері. В миру її звали Евдокія Ніканорівна, народилась вона у 1860 році в селі Талиці, нині це Костромська область  Юрівський район. В віці двох рокі вона лишилася сиротою та була прийнята добродушними сестрами на виховання до монастиря. Без сумніву, благочестиве життя в монастирі, зростили в ній проникновенний молитовний дар, який відобразився в написаних нею молитвах. 

Не довго продовжувалося мирне життя в обителі, антирелігійна компанія дійшла до Кривохижинців. Голова Снитківського волісполкому тов. Дикий організував в регіоні антирелігійний рух в результаті чого у 1922 році монастир був зачинений. 

Частина черниць на чолі з ігуменею Софією перейшла в село Галайківці, а інша під керівництвом монахині Євдокії – в село Ломачинці, тепер це Хмельницька область. В відібраному монастирському приміщенні місцева влада розмістила канцелярію сільради, а на першому поверсі, де раніше була церква та лунали молитви, організували театральну залу, де місцевий драмгурток проводив вистави. У 1931 році приміщення перейшло у власність колхозу ім. Чапаєва та використовувалося під зерносховище. 

С початком Великої Вітчизняної війни релігійна ситуація на окупованих територіях докорінно змінилася. Нацисти не противилися релігійному пориву населення, стали відкриватися раніше зачиненні церкви, почало відроджуватися богослужіння. 

Населення Кривохижинців також мало бажання мати місця для загальної молитви. З 1941 року нижній поверх монастиря був відкритий як молитовний дім, а верхній лишався вільним. Так продовжувалося до звільнення Червоною Армією України. Існує місцева легенда про двох монахів, які під час війни подвизалися в Кривохижинцях. Але коли в село повернулася радянська влада, місцеві активісти привселюдно скинули хрест та зачинили церкву. На слідуючи день монахи зникли. Можливо їх арештували, можливо вони самі пішли, однак після того село стало занепадати.

7 серпня 1944 року православна громада просила перед уповноваженним по справам Православної Церкви при Вінницькому облвиконкомі про регистрацію та передачу храму в користування віруючих села Кривохижинці. Під заявою було зібранно 25 підписів в тому числі і священника Ільї Вознюка. Уповноваженний дозволив віруючим офіційно зареєструвати общину. Але церкві віддали тільки перший поверх, другий лишився в підпорядкуванні колхозу.

Лояльне відношення влади до Церкви було не довгим: вже 9 жовтня 1947 року виконком обласної Ради трудящих задовольнив прохання райвиконкому про вилучення приміщення у церковної громади. Храм знову передали під сільський клуб. З 1949 року в єпархіальному управлінні громада не числиться, а з 1952 року знята з реєстрації.

На данний момент обитель знаходиться в занедбаному стані. На її території зберіглося двохповерхове приміщення, саме те в якому отец Антоній (Горбатюк) облаштував келії та церкву. Неподалік збервігся фундамент недобудованого корпусу. Але незважаючи на багатолітне запустіння, це місце вражає своєю молитовною тишиною та умиротворінням. 

Не менш вражаючою пам’яткою обителі є дванадцять джерел, які здавна славилися як цілющі. Викладенні з дикого каміння колодязі, завжди наповнені цілющою джерельною водою. Найбільш шановані з них, це – джерело на честь преподобного Агапіта лікаря Печерського та ікони Божої Матері «Живоносне Джерело», до яких здебільшого звертаються з хворобами шлунку та очей. Місцеві жителі знають не мало прикладів зцілення після того, як людина скоштувала воду. 

Ще одна святиня монастиря, на жаль яка не зберіглась до наших днів, це місцешанована ікона Покрова Божої Матері, яка була знайдена у 1725 році на згарищі старої дерев’яної церкви. До більшовицької революції щороку на честь цієї ікони влаштовувалася хресна хода. 

Ієромонах Софроній

Газета "Православна Вінниччина", № 3 (43), березень 2017 р.