Скит св. пророка Іллі на Святій Горі Афон заснований був у 1757 р. Його засновником є один з найвідоміших отців Православної Церкви преп. Паїсій (Величковський), відомий у всьому православному світі як видатний діяч «Умної молитви» і перекладач святоотцівських творінь, що відродив традиції православного старчества не тільки на Святій Горі, але і в Румунії, Молдові, Україні, Росії та інших країнах.

Вихідць із сім'ї козацьких священиків міста Полтави, преп. Паїсій (Величковський) у віці 24 років прибуває на Святу Афонську гору і поселяється в келії, що належить грецькому монастирю Пантократор. Після того як довкола старця розрослось братство, він викупляє у греків іншу вітху келію від того ж монастиря в ім'я св. пророка Божого Іллі, де з дозволу монастиря і благословення святійшого патріарха Серафима засновує однойменний скит.

Так стараннями старця Паїсія Величковського був створений знаменитий Свято-Іллінський скит, що виконував тривалий час, після займання греками Руського Свято-Пантелеймонова монастиря, функції духовного центру руського чернецтва на Афоні.

Незабаром в Іллінському скиті довкола старця Паїсія зібралося понад 60 чоловік братії, в основному колишні вихідці із запорозьких козаків з України, які вже не вміщалися в стінах невеличкої обителі, і він приймає рішення переїхати до Молдавії. У 1763 році старець Паїсій, забравши з собою 64 чоловіка братії, переселяється в буковинські гори. А в Іллінському скиті залишається лише 17 чоловік з його колишнього братства.

Не дивлячись на відхід старця Паїсія з Іллінського скиту, останній і далі продовжував поповнюватися чернецтвом. Це були переважно колишні запорожці, чорноморські і задунайські козаки, які різночасно приходили на Святу Гору і оселялися в скиту. Тому в короткому часі майже все населення скиту складалося з козаків, які прийшли на Афон в пошуках Небесної Вітчизни.

У цей період скиту не бракувало засобів, що надходили переважно стараннями задунайських козаків від рибного лову на річці Дунай і від Чорноморського козацького війська. Козаки не залишали своїх турбот про скит і надалі. Вони дбали не тільки про харчування братії, але й про прикрашання обителі. Так коштом козаків була побудована соборна церква в ім'я пророка Іллі.

На жаль, з початком грецького національно-визвольного повстання в 1820-і рр. скит, як і вся Свята Гора, занепадає. Турки мстилися грекам за підняте повстання, через що дісталося всім святогірцям. Частина братії змушена була тікати до Валахії. У скиті залишилося тільки 8 осіб, які переважно переховувалися в лісах і неприступних ущелинах від турецького гніву. Лише через 10 років, в 1830 році, повертаються ченці в Іллінський скит. Тут вони застали запустіння і руйнування.

Активну участь у відновленні обителі в цей час брали колишні запорозькі козаки, які переселились після запустіння Запорозької Січі на береги Дунаю (т.зв. Задунайська Січ). З них переважно і поповнювалася братія.
Спочатку в обителі спільно мешкали російські та українські ченці. Однак в 1839 р. російська братія покинула скит, перейшовши до Свято-Пантелеймонового монастиря, почавши його відродження як загальноруського святогірського центру. Тоді ж на Афоні було засновано окремий російський Свято-Андріївський скит. Після цього в Іллінському скиті залишилися переважно одні українці, яких тоді налічувалося в обителі більше 100.

Як писав у своїх записках чернець Порфирій (Агєєв), який відвідав скит незабаром після тих подій, богослужіння в ньому відбувалося чинно, неодмінно за київським розспівом.

У 1845 р. скит відвідав Великий Князь Костянтин Миколайович Романов, де і зупинився на ночівлю. За його зізнанням, Іллінський скит вразив його "своєю малоросійською охайністю". Після відвідин великим князем маловідомий скит прп. Паїсія Величковського набув широкої популярності у всій Російській імперії.

Нове відродження обителі почалося після обрання в 1841 р. ігуменом скиту о. Паїсія II – усамітненого відлюдника, який подвизався в Кавсокалівії на Афоні. При ньому була освячена церква в ім'я св. Митрофана Воронезького чудотворця, закладена ще старцем о. Анікитою (князем Ширинським-Шихматовим). Приведені були до ладу монастирські споруди. Були побудовані нові корпуси і келії, кам'яна огорожа з дзвіницею заввишки в 23 метри. Протягом семи років практично всі будівлі обителі були перебудовані. Закладено дві нові церкви в ім'я св. Миколи Чудотворця та Архістратига Михаїла. Вибудувана була лікарняна палата і келії для старезних ченців.

Поступово скит перетворився на квітучу обитель, що не відставала від інших древніх афонських монастирів.

Видатним подвижником обителі був Архімандрит Гавриїл, уродженець Київської губернії. Його стараннями була розпочата перебудова собору обителі. В м. Одесі збудоване величезне подвір'я Іллінського скиту і трьохпрестольний храм при ньому. Відкриті подвір'я були також в Таганрозі і Новоніколаєвську. У самому скиті відбудований ще один новий корпус для братії, зведені нові стіни і т.д. Помер старець Гавриїл в 1901 р. і похований у Храмі Іллінського подвір'я в Одесі. Нині його мощі знайдені нетлінними, а сам він причислений до лику святих Української Православної Церкви. Зафіксовано безліч чудотворень і зцілень від його мощей.

До 1902 р. число братії Іллінського скиту налічувало близько 400 чол. Була збудована лікарня і закінчено розпочате при старці Гавриїлі будівництво нового собору обителі, що є одним із величних афонських храмів.

Сам собор обителі має в довжину 54 метри, завширшки - 48 м, а висота від підлоги до головного купола дорівнює 36 м. Весь собор складений з дикого каменю, дуже міцного, зовні карбованої роботи, а склепіння виведені з бетону. Собор прикрашений сімома главами, позолоченими, з кульками різних кольорів. Над кожною главою височіє мідний хрест. Вся будівля укріплена залізними балками і склепіннями, щоб убезпечити її від можливих землетрусів і руйнування часом. Портик і колонни влаштовані з місцевого сірого мармуру, а іконостас складається з 4 ярусів.

У 1906 році в Іллінському скиті проживало вже близько 500 ченців, здебільшого з України, в зв'язку з чим його, як і раніше, називали «Іллінський малоросійський скит».

Перша світова війна, а особливо розпочата за нею богоборча революція в Росії в 1917 р., на жаль, трагічно відбилися на становищі скиту. Практично повністю припинився приток нових насельників і паломників. Засоби з Батьківщини не надходили. Великі і упорядковані подвір'я в Одесі, Таганрозі та Новомиколаївці були конфісковані й зруйновані радянською владою. Зазнали репресій від радянської влади і насельники цих подвір’їв.

В результаті цього скит майже 40 років не отримував поповнення, і братія від загальної кількості близько 500 чоловік в 1906 р. зменшилася до 10 осіб в 1961 р. Піклування про обитель в ці роки прийняв на себе Синод Руської Зарубіжної Церкви, але її засобів і можливостей виявилося недостатньо для збереження скиту.

Жалюгідний стан обителі до 1992 року проявився в тому, що в ньому залишалося всього 4 насельники на чолі з архімандритом Серафимом (Бобич), рід якого походив із Закарпаття.

У травні 1992 р. Константинопольський Патріархат разом з Протатом Афону постановили заселити обитель грецькими ченцями з Греції. Так знаменитий «малоросійський» Свято-Іллінський скит, який Іван Огієнко колись називав «справжнім закутком України на Афоні», став грецькою обителлю. Нове грецьке братство на чолі з ігуменом Іоакимом відреставрувало будівлі і храми скиту, впорядкувало територію і господарство. Поступово скит відновлюється.

Сергій Шумило,
директор Міжнародного інституту афонської спадщини