Святитель Кипріян (Цамблак), мощі якого спочивають під спудом в московському Успенському соборі, був висвячений патріархом Константинопольським Філофеєм (1353-1354 і 1364-1376) на митрополита Київського, Руського і Литовського 2 грудня 1375 року. До прийняття архієрейського сану майбутній святитель подвизався на Святій Горі Афон. Тут він пройшов школу умного діяння, очищення душі від пристрастей, стяжання Святого Духа, і потім був поставлений на чолі Києво-Руської Церкви.

Святий Кипріан народився близько 1330 року в місті Тирново, яке на той час було столицею Болгарського царства. Ким він був за національністю достеменно невідомо; за одними джерелами - болгарином, за іншими - сербом з Тирново. Після закінчення шкільного виховання в рідному місті, Кипріян, відчуваючи потяг до чернечого життя, за порадою свого духовного наставника і родича блаженного Євфимія (згодом патріарха болгарського), попрямував на Афон. Він прибув на Святу Гору в той час, коли тут щойно завершилася боротьба афонських ісихастів-паламітів з Варлаамом, Акіндіном і їх послідовниками за надважливу справу для всіх православних християн. Суперечка, як відомо, йшла про Нетварне Світло і Умну молитву Ісусову, яка була постійною вправою мовчазних ченців на Афоні. Ці суперечки закінчилися перемогою православного ісихастського вчення свят. Григорія Палами, а ісихазм був визнаний офіційним вченням Східної Церкви.

Про своє житіє на Святій Горі сам свят. Кипріан розповідає в посланні до ігумена Афанасія. В якій саме з святогірських обителей подвизався блаженний Кипріян, достеменно невідомо. Найімовірніше, що в одному з слов'янських монастирів (можливо і в Старому Русику, населеному в той час його земляками з Сербії та Болгарії) і в Лаврі святого Афанасія. Хоча, якщо судити за характером послання болгарського патріарха Євфимія до святого Кипріяна, то можна припустити, що він подвизався якийсь час і поза монастирем, в пустелі.

Живучи на Святій Горі, преподобний Кипріян не поривав зв'язків з батьківщиною. Він вів листування зі своїм духовним наставником і вихователем, блаженним Євфимієм, який в той час (після 1360 року) вже займав патріарший престол в Тирново. Головними заняттями святого Кипріяна на Афоні були переписування і переклад книг. До цієї справи він був добре підготовлений своїм вихованням в Тирново під керівництвом блаженного Євфимія, який був добре відомий своєю класичною освітою і працьовитістю. Старанно вивчаючи твори церковнослов'янської писемності, що складалися з перекладів святоотцівської спадщини, Кипріан збагатив свій розум і серце тими знаннями, які згодом допомогли йому стати «відновлювачем занепалої на Русі (в монгольський період) духовної просвіти».

Час, коли святий Кипріан жив на Афоні, був періодом розвитку тут слов'яно-сербської писемності. Велика частина привезених згодом святителем на Русь і виписаних ним зі Святої Гори і з Константинополя слов'янських рукописів належать працям сербських ченців XIV століття. Слов'янськими перекладами на Святій Горі займалися не тільки ченці слов'янських обителей: Русікона, Хіландара, Зографа, святого Павла, Філофея і Ксенофонта. Деякі ченці з числа слов'янської братії спеціально для цього оселялися і в знаних грецьких монастирях. Як в Константинополі переписувачів і перекладачів книг привертав Студійський монастир святого Іоана Предтечі, так на Афоні - Лавра святого Афанасія. Зі збережених слов'янських рукописів тієї епохи видно, що багато слов'янських книг були перекладені з грецької і написані у Великій Лаврі святого Афанасія.

Настоятелем Великої Лаври був у той час ігумен Філофей (Коккін), видатний подвижник-ісихаст, чоловік освічений, відомий духовний письменник. У 1353 році він був зведений на патріарший престол Константинопольської Церкви. Після залишення першого разу патріаршого престолу в 1354 році патріарх Філофей до 1364 року перебував на Афоні. Вчений чернець Кипріан, який займався перекладами з грецької, став відомим благочестивому Філофею. Звідси йде їхній духовний зв'язок, який обернувся на синівську любов і відданість з боку першого і батьківське ставлення й заступництво з боку останнього. Таким чином, під час другого сходженням святителя Філофея (Коккіна) на патріарший престол в 1364 році, Кипріан вже перебував при патріархові «ближнім його монахом», тобто помічником.

Після повернення на патріарший престол святий Філофей застав церковні справи в розладнаному вигляді. Був порушений союз любові і миру з сусідніми слов'янськими автокефальними Церквами. У 1350 році попередник святителя, патріарх Калліст, наклав на Сербію, її царів, духовенство і народ церковне відлучення (анафему) за те, що в 1346 році сербський король Стефан Душан на Соборі в Скоп’ї, під головуванням Охридського патріарха і за участю патріарха Тирнівскаго, проголосив сербського архієпископа Іоанникія II (колишнього свого логофета) патріархом, а сам вінчався від нього царським вінцем без дозволу візантійського імператора і патріарха.

Не кращими були стосунки Константинополя і з болгарськими патріархіями Охридською і Тирнівською. Лише Руська Церква продовжувала суворо зберігати свої підлеглі стосунки до Константинопольської Церкви, хоча і там вже давно почали перейматися присиланням митрополитів ззовні, які не знали ні мови, ні звичаїв народу. Бажання мати помічника в примиренні з сусідніми слов'янськими Церквами і зміцненні впливу на руську митрополію, цілком пояснює причину, з якої патріарх Філофей наблизив до себе вченого ченця Кипріана, з яким познайомився і оцінив ще на Афоні.

Вибір вдався цілком. Під час свого другого патріаршества (1364-1376) святитель примирився з Сербською і Болгарською Церквами. Також він зміцнив свій вплив на Церкву Руську. І досяг всього цього за сприяння ченця Кипріана. Примирення з Болгарською Церквою не могло мати особливих труднощів, оскільки предстоятелем її до самого падіння Тирново в 1389 році був блаженний патріарх Євфимій, вчитель і наставник святого Кипріана. Найважче було досягти примирення з Церквою Сербською, з якою було перервано будь-яке спілкування.

Але і тут справа владналася, поза всяким сумнівом, старанням того ж ченця Кипріана за посередництвом афонітів. Поважний афонський чернець прп. Ісайя, якого в 1348 році Стефан Душан вблагав стати настоятелем в оновленій ним давньоруській афонській обителі св. Пантелеймона (Русик), занепалій після монголо-татарської навали через «крайнього від Русі оставлення», з любов'ю прийняв на себе клопотання по справі примирення між Грецькою і Сербською Церквами. Для цього він вирушив спочатку до Сербії, де схилив до миру благочестивого князя Лазаря і патріарха Саву IV, а потім, вже як повірений від імені всього Освященного Сербського Собору, відправився послом до Константинополя. Старання старця Ісайї увінчалися повним успіхом, в чому брав активну участь боголюбивий інок Кипріан, як людина рівно близька і до патріарха, і до старця. До того ж і сам святійший патріарх Філофей, знаючи ігумена Ісайю ще по Афону, вельми поважав його. Подія ця сталася на початку 1375 року.

Особливо діяльну участь святий Кипріан, з волі патріарха Філофея, брав у справах Руської Церкви. Близько 1373 року Кипріан був посланий в Литву і на Русь для примирення литовських, смоленських і тверських князів з митрополитом всієї Русі Олексієм: «патріарх послав, говорити собору, Кипріана, власного ченця, людину миролюбну і благочестиву, яка вміє розсудливо користуватися обставинами і управляти справами, послав його, щоб примирити князів один з одним і з митрополитом». Під час поїздки через русько-литовські землі Кипріан зустрічався з князями Литовської Русі і знайшов серед них підтримку.

В результаті зусиль патріаршого посла взимку 1373/1374 року тверський князь Михайло відмовився від претензій на Володимирське велике князівство, і митрополит Олексій зняв з нього накладене раніше відлучення. У Твері на вдовствуючу кафедру був поставлений новий владика Євфимій (Віслень). Кипріан бере участь в цьому дійстві. Наприкінці зими Олексій ставить єпископом Суздальським і Нижегородським печерського архімандрита і друга Кипріана Діонісія, ще одне яскраве обличчя руської церковної історії. Литва бере активну участь в антитатарському русі: «Ходила Литва на татарове, на Темря, і биша межі їх бій». Складається потужна загальноруська коаліція. Основу цієї коаліції становили Велике князівство Литовське і великі князівства Московське, Тверське і Нижегородське.

Однак через інтриги Орди протрималася коаліція недовго. Загострилася конфронтація за великокнязівську першість між Твер'ю і Москвою. Князь Михайло знову заявив свої права на Володимир, між Москвою і Твер'ю почалося військове протистояння. Разом з Твер'ю від коаліції відійшла і Литва. Справа закінчилася походом Дмитрія Московського в 1375 році проти Твері.

Оскільки у протистоянні, що спалахнуло, проживаючий у Москві митрополит Київський Олексій зайняв сторону московського князя, то в Литовській Русі відмовилися підкорятися його приписам і «невдоволені князі послали велике посольство з грамотою до патріарха, благаючи дати їм» особливого митрополита для південно-західної Русі, кажучи, що інакше вони «готові будуть приступити до іншої церкви». Після соборного міркування про це, патріарх Філофей, керуючись бажанням зберегти мир, зважився зробити поступку їхньому проханню, і в грудні 1375 році висвятив «кир Кипріана в митрополити Києва та Литви». А щоб зберігся древній порядок, і щоб всі частини Русі надалі були під одним митрополитом, «тоді ж покладено на Соборі, по смерті митрополита Олексія, бути Кіпріану митрополитом всієї Русі».

9 червня 1376 року Кипріан прибув до Києва, який перебував під владою литовського князя Володимира Ольгердовича, і став облаштовувати життя підлеглих йому єпархій Київської митрополії в межах Великого князівства Литовського. У Москві таке призначення відмовилися визнавати і як і раніше вважали Київ та інші південно-західні руські єпархії під владою митрополита Олексія, який проживав у Москві.

12 лютого 1378 року помер митрополит Олексій. Згідно з соборною постановою, Кипріан мав поширити свої повноваження на всю Київську митрополію. 3 червня з Любутська він пише ігуменам Сергію Радонезькому і Феодору Симоновському про намір прибути до Москви. Однак за вказівкою князя Дмитра Івановича (Донського) по дорозі до Москву святитель Кипріан був заарештований, пограбований і посаджений у в'язницю, а пізніше з ганьбою вигнаний за межі Московського князівства. Після цього святитель Кипріан поспішив під захист князів Дмитра та Володимира Ольгердовичів і 23 червня написав друге послання ігуменам Сергію і Феодору, в якому доводив неприпустимість поставлення в в Москві на митрополити білого попа Мітяя «за заповітом» і піддав князя Дмитра Івановича Донського анафемі.

Лише через три роки святитель Кипріан зміг об'єднати під своїм святительським омофором як Київську, так і Московську частини Руської Митрополії. Однак через кілька років святитель Кипріан був знову видалений з Москви, а Пимен повернутий із заслання і зайняв у Москві митрополичий престол. Разом з Кипріаном до Литви вирушив і ігумен Серпуховського Висоцького монастиря Афанасій.

У 1385 році митрополит Кипріан був викликаний патріархом Нілом в Константинополь для канонічного розгляду ситуації в Руській митрополії. До столиці він прибув разом з патріаршими послами, які закінчили в Москві слідство у справі московського митрополита Пимена. І в цій поїздці його супроводжував ігумен Афанасій. В Константинополі митрополит Киприян оселився в Студійському монастирі, відомому своєю бібліотекою, і займався перекладами текстів з грецької на слов'янську. У тому числі ним були перекладені творіння Діонісія Ареопагіта. Кипріан склав Євхологіон, за яким пізніше проводилась реформа в богослужбовій практиці Руської Церкви, 27 квітня закінчив переписувати Лествицю Іоана Синайського. Протягом цього часу Кипріан неодноразово як Київський митрополит брав участь у засіданнях Синоду Константинопольської Церкви.

29 травня 1387 р. святитель Кипріан знову відбув на Русь. Після цього ми бачимо митр. Кипріана в Києві і Литві, де він зумів переконати литовського князя Вітовта очолити антипольську коаліцію і примиритися з московськими князями.

У лютому 1389 року на Соборі в Константинополі святитель Кипріан був остаточно затверджений в статусі єдиного митрополита Київського і всієї Русі, а московський митрополит Пимен був усунутий. Незабаром, 19 травня, помер великий князь московський Дмитро Донський і перешкод до повернення святителя Кипріана в Москву більше не було.

З Києва святитель Кипріан 6 березня 1390 прибув до Москви. Єдність митрополії було, нарешті відновлено. Результатом діяльності св. Кипріана стало навіть поширення влади київського митрополита на Молдо-Валахію.

Активно проводячи політику об'єднання християн перед лицем загрози османського завоювання, митрополит Кипріан за час своєї діяльності з 1390 по 1406 роки жодного разу не був ані в Орді, ані в Константинополі, але двічі на тривалі терміни (з 1395 по 1397 і з 1404 по 1405 роки ) залишався в «землях королівства Польського», часто намагався служити на своїй титульній першосвятительській кафедрі в Києві, тим самим підкреслюючи її центральне історичне та духовне значення для Русі. У 1404-1405 роках був у Литві і був присутній при зустрічі князів Ягайла і Вітовта в Милолюбі. У січні 1406 прибув до Москви. За чотири дні до смерті святитель Кипріан продиктував Духовну грамоту, яку велів прочитати при своєму похованні. Спочив 16 вересня 1406 року. Тіло його було перенесено з Голенищева в Москву і віддане землі в Успенському соборі Кремля.

У сані митрополита Київського і всієї Русі для святителя Кипріяна почався той хресний шлях скорбот, яким Небесний Архіпастир зводить до Себе Своїх обранців.

Блаженному Кипріану з перших днів святительства і майже до труни довелося терпіти скорботи. Майже тридцять років він носив на собі тягар управління Церквою Руською, але з них не більше вісімнадцяти був дійсно митрополитом всієї Русі: півтора року за великого князя Димитрія Іоановича і шістнадцять з половиною років за сина його Василя Дмитровича. Незважаючи на багато труднощів, з якими довелося зустрітися, він зберіг церковне майно, яке розглядав як дар церковного народу. Святитель часто виголошував проповіді про бідність і нестяжання, належні ченцям, передаючи їм дух афонського ісихазму. З великим успіхом займався перекладом і виправленням церковних книг, і прославився як чудовий письменник, каноніст, літургіст і хронограф. Серед його праць переклади Підаліона (Кормчої), Євхологія, Псалтирі, велике число літургійних, агіологічних, аскетичних і канонічних текстів. Святитель Кипріан приніс на Русь відновлену традицію ісихазму, поклавши тим самим початок «ісихастському відродженню» на Русі. Існує припущення, що видатний іконописець Андрій Рубльов походив родом з Волині і саме разом з митрополитом Киприяном переїхав до Північної Русі, де залишив після себе безцінні мистецькі твори, просякнуті ісихастськими мотивами.

Святитель Кипріан, займаючись розповсюдженням на Русі ісихастської традиції, здійснив літургійну реформу, ввів єрусалимський церковний устав. Саме Кипріаном було введене читання в першу неділю Великого посту «Синодика православ'я», в якому прославляється богослов'я святителя Григорія Палами.

Займаючись особисто перекладами з грецької і переписуванням південнослов'янських книг, він надихав власним прикладом інших, завдяки чому при ньому стала швидко збільшуватися руська книжність. Протодиякон Кипріана Спиридоній у 1379 році написав знамениту Київську Псалтир. При Кипріані була проведена реформа і деяка уніфікація руського церковного співу, музичної нотації і почався перехід літочислення з «березневого» року на «вересневий», активізувалася монастирська колонізація північних меж Русі, церковне будівництво, прикраса церков.

Справою всього життя святителя Кипріана було як об'єднання Руської Церкви під омофором митрополита Київського і всієї Русі, так і об'єднання розрізнених руських князівств і відновлення єдності колишньої Київської Русі. З цією метою він неодноразово докладав титанічні зусилля щодо примирення ворогуючих між собою православних князів московських і литовських, тверських, нижегородських та інших і об'єднання їх в єдину коаліцію, здатну протистояти як Орді, так і католицькому Заходу.

І хоча не все задумане святителем Кипріаном Київським вдалося реалізувати, він залишив незгладимий слід в історії Руської Церкви і Русі в цілому.

Святі мощі святителя Кипріана були знайдені при перебудові Успенського собору 27 травня 1472 року. Пам'ять його святкується Руською Церквою 16/29 вересня, 27 травня / 9 червня і в неділю перед 26 серпня / 8 вересня.

Підготував Сергій Шумило,

директор Міжнародного інституту афонської спадщини